В ім'я майбутнього 

            6-8 грудня в далекому від Києва місті Кошаліні, що на північному заході Польщі, відбувся Перший польсько-український літературний семінар „Література на межі століть і великих суспільно-політичних змін в Україні та Польщі”. Слід зазначити, господарі добре підготувалися до цього заходу, в якому з польської сторони взяли участь першорядні письменники: голова Спілки польських літераторів Марек Вавжкевич, знаний поет і перекладач- україніст Богдан Задура, вірші якого неодноразово друкувались у нас на сторінках „Всесвіту” та різних поетичних антологій, а нещодавно вийшли в світ окремою книгою, а також відомі поети й літературознавці Лешек Жулинський, Міхал Ягелло, Анджей Вашкевич і, звичайно, справжній класик сучасної польської літератури, автор перекладених в Україні книг „Кедрові горіхи”, „Блукаючі вогні”, „Шторм”, „Час, хлопці, додому” й нарешті „Сибіріада польська”, кавалер Ордена Ярослава Мудрого Збігнев Доміно.

            Зустріч у ліцеї вилилася у своєрідний відкритий урок – і то не лише літератури, а й громадянської позиції, - що його разом із польськими колегами дали члени української делегації: секретар Ради НСПУ Анатолій Крим, письменники Валерій Гужва, Сергій Борщевський, Анатолій Мойсієнко.

            Зворушливою подією в рамках семінару став і творчий вечір поета-пісняра Ришарда Улицького з нагоди 30-ліття його чи  не найвідомішого твору – пісні „Кольорові ярмарки” та 45-ліття творчої діяльності. А що відлік творчої діяльності на загал ведеться в роках, а не в конкретних датах, цілком слушним є припущення, що й цей вечір не випадково, а з доброго наміру самого пана Улицького (котрий разом із дружиною Марією, редактором часопису „Місячник” активно долучився до організації семінару) було проведено саме під час перебування у Кошаліні письменників з України.

            Загалом семінар, який став першою після багаторічної перерви зустріччю українських і польських письменників на рівні офіційних делегацій творчих спілок, підтвердив один незаперечний факт: бажання співпрацювати. Відповідну угоду підписали 9 грудня Марек Вавжкевич та Анатолій Крим. Наступний, Другий семінар, передбачається провести вже в Україні.

            Друже... Знаєш, що я відчула цієї ночі?

            Голос свічі...

            Вона – чекала свого часу. Не зігріта вогником, вона була самотня і розгублена. Віяло перехресними вітрами епохи. Так одиноко було свічечці – під бурями, вітрами, спалахами блискавок. Вона – сама могла бути блискавкою. Сильною і навіть жорстокою, але понад усе любила тишу коханих долонь, котрі тримали б її трепетно і ніжно. А вона тоді б – просто горіла у цих долонях. І раділа від того, що віддає тепло цим одним-однісіньким пальчикам, втомленим щоденною суєтою. Пальці зігріються її полум\'ям... і навіть не згадають про неї, кваплячись подолати чергову вершину. Не важить яку... Вони торжествуватимуть і тріумфуватимуть.

Тільки на мізинному пальчикові, біля нігтика, залишаться змертвілі сльози свічі у вигляді воскових горбиків. Їх акуратно підчистять перочинним ножиком, або великим інкрустованим мисливським ножем. Яка різниця? Від того болітиме не менше. Навіть не забуття, а ота байдужість. Зверхність.

Та свічечка навчилася давати раду зі своїм болем. Вона бачила отой театр людського дійства, у якому поруч – сум і радість, торжество і лицемірство, улесливість і байдужість, щирість і безоборонність. „З журбою радість обнялась...” Сумне і радісне – поруч. Як смерть і народження... Як згасання і розквіт...

Тому свічечка відчайдушно трималася тонюсіньким станом за металевий підсвічник. Він боляче колов їй стан – було незручно і непривабливо. Як би їй хотілося, аби той, хто запалив її, тримав  у своїх долонях ніжно-преніжно. Як би вона тоді сяяла. Як би вона тоді горіла – не згоряла... А натомість – цей металевий, хоч і вишукано інкрустований, підсвічник з металевими зеленуватими зигзагами. Та долю не вибирають. І епохи, у якій живуть, І рук, які тебе запалять. Хоча... „Хай благословенні будуть долоні, котрі подарували мені вогонь, а отже – життя...”- подумки народжувалося у серці свічечки.

Назавтра скажуть, що вона горіла не так, як заведено біля олтаря творчості. Ніби хтось знає, як воно має бути правильно. Назавтра скажуть, що вона вискочка чи ще там щось подібне... Що вона згоріла зненацька; а могла би довго-довго тліти, якби не вибухала такими іскрами вогненними, від яких небеса дивувалися.

Але це буде завтра. А сьогодні – за театром лаштунків і масок,  палає полум\'я слова. Назавтра свічечка продовжуватиме горіти. Невидимо. І будуть ті, які відчуватимуть цей вогонь. І тішитимуться ним. А дехто ітиме з порожніми очима і думатиме: „Чого мрійливо усміхаються ці дивакуваті перехожі?”

Чому я так розмірковую довго про образ свічі, бо саме вона прикрашає обкладинку книжки Володимира Захожого „Допоки ще горить моя свіча”. А за нею – людські обличчя у масках радості і смутку. І підсвічник – через цілу сторінку. Важкий, масивний. Як перст Божий чи людський; а, може, власне сумління; яке має найвище право бути суддею для кожного із нас. Ці мотиви є естетичним кредом книги письменника Володимира Захожого.

А книга – новаторська. За побудовою. Схожа, на перший погляд, на салат-олів\'є, у який накидано все, що є у хаті; аби почастувати гостей. Накидано щиро, приправлено смачно, подано – з радісною усмішкою.

Так я завжди роблю, коли не встигаю щось приготувати: скидаю все докупи – і виходить класно! А хіба не я говорю постійно своїм студентам, що є загальні закони, яким підкоряються закони суспільні, філософські, психологічні, моральні і... особистісні. Письменник Володимир Захожий наповнив традиційні форми еклектичною і досить несподіваною композицією. Як на добрій гостині, тут урочиста гармонія гіркого, пісного, солоного і солодкого... Спробували б ви побувати на гостині, де подавали лишень солодке, або – солоне... Були, скажете... Але нудно і прісно. А нам – аби з розмахом. Веселенько! Багатенько! Всякого, різного, смачного...

Можливо, далися взнаки моменти біографії Володимира Захожого; коли „на щастя недовго, проціджував думки пишучого люду, і коли лисі парткомівці „розносили” за недостатньо вірнопіддане редагування заводських газет”. Таким чином, можливо ще тоді народилася потреба протесту як вияву дії, як необхідності чину. Протесту як вияву власної думки, як необхідності усвідомлення „бути”.

Отож, книжка складається із трьох найважливіших частин: політично-філософська поезія, у якій правдиво у поетичній формі осмислюється наш сьогоднішній; сатиричні поезії, домінуючою темою яких стало дослідження людських взаємин і поетичні портрети людей, які близькі автору. Обрамлення філософсько-політичне (перша частина) і сатиричне (остання частина) – як плюс і мінус, як діаметральні протилежності людського буття.

І посередині – щирий і непідробний біль людського серця. Розповіді про людей, яких немає з нами у цьому світі, життєва стежина яких перейшла у потойбічний вимір людського буття. І тоді автор знімає маску – він стоїть, неприкритий і неприхований, зі своїм болем і смутком, з щирими сльозами на очах. Бо як пережити біль відходу? Лишень научитися жити із цим болем? Бо хіба література – не подорожник на рани тих, хто залишився. І хіба добре слово про тих, що відлетіли у позаобрійні світи білими лебедями, голубами, синичками – єдине, що ми можемо зробити для них і для нас. Для нашого осмислення і для їхнього очищення. Розповіді про них – це тривання нашого життя.

Так поєднується біль епохи і страждання конкретної людини. Бо епоха достойна лише та, котра навчиться бачити кожну людину, відчувати її душу і серце. Тому такий публіцистичний струмінь у поетичних творах має своє майбутнє і своє філософсько-психологічне обґрунтування.

Сьогодні є ми. Завтра –

тільки час.

Над нами весни,

осені і зими.

Над нами – бусол

і джмелиний бас

 і світ любові

вічно невгасимий. (с.102)

Марія Якубовська

Про присудження Національної премії України 
імені Тараса Шевченка 2008 р. 
м. Київ 21 лютого 2008 року. 

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка 

п о с т а н о в л я є: 

1. Затвердити протокол лічильної комісії Комітету з підрахунку голосів та підбиття результатів таємного голосування творів і робіт, допущених до третього туру конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року. 

2. Присудити Національну премію України імені Тараса Шевченка 2008 року за твори і роботи, які набрали ¾ і більше голосів присутніх на засіданні членів Комітету, таким літераторам і митцям: 

 
Голоті Любові Василівні, письменниці – за роман «Епізодична пам′ять»; 

Дзекуну Олександру Івановичу, режисерові-постановнику, Петріву Володимиру Юліановичу, акторові – за виставу «Берестечко» Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру; 

Ляшенку Геннадію Івановичу, композиторові – за кантати «Містерія тиші» та “Вітражі й пейзажі” для хору a cappella на вірші Тараса Шевченка і Богдана – Ігора Антонича; 

Малахову Віталію Юхимовичу, режисерові-постановнику, Бенюку Богдану Михайловичу, акторові, Сумській Наталії В’ячеславівні, актрисі – за виставу «Про мишей та людей» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»; 

Перебийносу Петру Мусійовичу, поетові – за збірку поезій «Пшеничний годинник»; 

Селянській Вірі Остапівні (Вірі Вовк), письменниці, громадянці Бразилії – за книги «Сьома печать», «Ромен-зілля» та переклади творів української літератури португальською мовою; 

Сідаку Василю Васильовичу, майстрові народного мистецтва – за серію дерев’яної скульптури; 

Ткачуку Михайлу Петровичу, кінорежисерові – за документальний серіал «Загадка Норильського повстання» (про опір українських політв’язнів у таборах Гулагу); 

Франчуку Валерію Олександровичу, художникові – за цикл живописних творів «Розгойдані дзвони пам′яті», присвячений жертвам Голодоморів в Україні; 
Якимцю Володимиру Ярославовичу, Нудику Ярославу Володимировичу, Богачу Богдану Михайловичу, Капралю Андрію Мироновичу, Шавалі Андрію Михайловичу, Турянину Роману Федоровичу, виконавцям вокальної формації «Піккардійська терція» – за концертні програми 2003 – 2006 років.  

Постанова прийнята одноголосно. 

Голова Комітету Р.М. Лубківський

Дерева, які називаються „ребека”... 

Василю Довжику...

 Нас час не квапить – кола по воді

Пливуть врочисто, чисто, незрадливо.

І світять верби змореній воді

Цим незрівнянним, неповторним дивом.

І плине час, крізь серце плине час.

І молоко із глечика на душу.

І дотик слова. Слово – яка наказ,

Яким пливти крізь безмір віку мушу.

І шемрання, і легіт, і печаль.

І павутина днів моїх мінливих.

І сніг летить – і як його нам жаль,

Бо холодно йому в космічних зливах.

До скронь тулюсь холодного дощу,

І міряю на сіль густу епоху.

Хто зронить кривду слову – не прощу,

Бо не простить цього мені епоха. 

            Був вечір. Холодний київський вечір. Такий – яких тисячі, чи сотні. Коли залишаєшся сам на сам із порожнечею – відстанню до поїзда. Коли всі заклопотані вселенськими ідеями і невідворотними справами. І тільки дві замерзлих синички на білій гілляці дивуються із мерехтіння першого снігу і відблиску сонячної печалі на діамантових галузках. І – раптом через мерехтіння снігу – чиєсь „добривечір” несподівано розколе снігову тишу.

Тримаюся за несподіване рученятко слова, як за галузку померхлого снігу. Щедра відкритість усмішки Василя Довжика – і розмова, розмова, розмова – в унісон вітрові чи мерехтінню вечірніх ліхтарів. Є отой прилисток для душі – де можна зігріти душу, де можна досхочу напитися чаю, де у тиші вечірніми сходами лунають кроки Валерія Герасимчука.

Осідають пахощі хвої і тонка ниточка розмови виблискує несподіваним мерехтінням. Якось би запам'ятати цю мить і цю розповідь Василя Довжика: про дерева біля приміщення Нашої Спілки на Баковій, 2; на яких покояться замерзлі синички, що їх садив світлої пам'яті Володимир П’янов; і про таємничі назви дерева „ребека”, які треба конче запам'ятати, бо ніде в Україні більше таких немає, лишень на подвір’ї Нашої Спілки; і про те, що Ніна Гнатюк не відповідає на погуки мобільного телефону; і про чийсь літературний вечір, який відбувся нещодавно...

Кутаюся ув оксамитове шемрання голосу Василя. Подумки вклоняюся пам'яті Володимира П’янова  бо бачу, як тужать своїм погойдуванням у такт вітру деревцята, що були благословенні на світ його долонями, як поскрипують тужавим гіллям – бо, може, це його душечка черкає їх своїми крильцятами.

Василь Довжик – це письменник, який поєднав рідкісний дар письменника та актора.  Артист у слові, духовний відчитувач акторського дійства. І оте глибинне, ще праруське, відчуття звуку живе у його мовленні тонкою мембраною.

 І несподівано зринають у пам'яті невідомі акорди кіно, у якому древній русич, підперезаний крайкою, у сорочці на випуск, п’є із глечика густе молоко, яке збігає по його бороді, пазусі пахучими горошинами. П’є так смачно, як я нинішню розмову у прихистку дивовижного вечора.

Дві синички скльовують крихти хлібця із наших долонь.  Либонь, десь хлібець є і смачніший, але ніхто не віддаватиме його із такою переповненою щедрістю. Їхні дзьобики покусують мої пальчики, паморозь опадає на волосся. Щось тримає нас біля цієї оселі із промовистою назвою  – „Наша Спілка”. Очевидно, це дерева із промовистими назвами „ребека”. І душі тих, які є для них оберегами.

Калейдоскоп оповідей, як хрущі на вишнях Шевченкових. Шемрають і туркочуть. Десь поруч Іван Перепеляк із великою здатністю відкрити людям апостольські вчення. А на якийсь час задумується, чи потрібне людям це вчення. І в найбільший момент сумніву: Василько скрушно хитає головою. Людство ще доросте до великих відкриттів – як доростають до грози травневі дерева.

...Закарпатський коньяк у бурштинових келішках і зойків вагонних коліс, і десь іздалеку скрип сільського воза і дядько із віжками: „Гаття! Ксобі!”

І треба кермувати поміж засніженими деревами, поміж синиччиним дзібонінням, поміж скрипом вагонних коліс, поміж деревця тами, які називаються так рідкісно „Ре бека”, поміж заметами пам’яті і вічності,  поміж вічною круговертю днів,  поміж прощальною усмішкою Володимира П’янова і печальним помахом його руки. І веслуєш поміж стукотом вагонних коліс, і незборимим бажанням зупинити мить, яка стрімко летить поміж пальцями ручаями весняних дзюркотливих струмків.  

І бажання відчуття розмови – сильніше від розмови. Бо отой сільський дядько із одною-єдиною порадою гвіздком закарбовується у пам'яті. Чи не з нього Ти, Васильку, витворив отой колорит лебединої зграї безсмертного Василя Земляка. Ти сам схожий на довгоногого журавля, що стовбичить біля мого вагона, накриваючи своїми крилами.

Мені вже не холодно у цьому перемерзлому місті. Пахне м’ятою і чебрецями, і духом сосни, мені услід кивають долонями дерева Володимира П’янова. А ще – Іван Перепеляк, від якого струменить енергійна впевненість і молодече геройство. Либонь, князь Ігор таки мандрував Харківщиною, як і Грицько Сковорода, аби вручити свої безсмертні жезли небу і зіркам.

Так давно чекає мене Слобожанщина помахом руки шкільної товаришки Люби Лемешук. І її довірливе: „Напиши, коли приїдеш, я зустрічати вийду... Квартира відремонтована, тебе чекає...”

І чомусь зринають у пам'яті похоронні вінки: то вперше я бачу так багато людей і вінків, що пахнуть хвоєю, як на новоріччя. І мама тримає мою долоньку, і я не розумію, чому це Люба плаче над ящиком, замаяним квітами. І дзвенить голос моєї мами: „Аби пам’ятала, як батька Любиного ховали...” Я ще не знаю, що ховати можна не лише половину смоктальної цукерки – „на потім”; кусочок білого хлібця для киці і шматочок кольорової тканини для саморобної Любиної ляльки...

Слово ”ховати”  тепер віє для мене холодом.

І Люба сьогодні так далеко від мене, так відсторонено. А я тулюся до маминої долоні переляканим горобеням. А тепер ні до кого тулитися. Хіба що до цієї розмови і до стукоту вагонних коліс, і до синиччиного жебоніння, і...

–        Іди за мною, – Іван Миколайчик виринає несподівано із непам’яті, пам’яті, як виринають зимові дерева в холодному надвечір’ї. Так кликав він за собою Василя Довжика – і той поклик вирізьблюється у тиші зимового вечора окрайцем зоряного сяйва.

–        Що він вкладав у свої слова...– задумано говорить Василько і по лелечому вдивляється у сувої своєї пам’яті.

–        Івана я зустрів на сходинках метро. У довгому шкіряному плащі... Він кликав мене із собою: „Іди за мною...”

Чи важко іти Миколайчуковими слідами? Запитайте у дерев із дивними назвами „ребека”; у втомленої синички, що вдячно лоскоче мої пальчики своїм дзьобиком, у Василевого голосу, який так багато знає про наш час і нашу літературу; а ще більше – відчуває.

Марія Якубовська

"А в душі - весна"

Нотатки з ювілейного вечора Олекси Ющенка

          Якщо надворі вересень, а в душі – весна, якщо на вулиці хмарно й холодно, а на серці – сонячно й тепло, якщо це вихідний день і від телепрограм розбігаються очі, а в колонному залі Національної філармонії України ім. М.В.Лисенка немає вільного місця – значить, ви на творчому вечорі справжнього поета!

   Це відчуття заволоділо, напевно, усіма, хто прийшов 16 вересня до філармонії вшанувати патріарха української літератури Олексу Ющенка, який зовсім нещодавно – 2 серпня – відсвяткував свій 90-літній ювілей.

   Відкриваючи літературно-мистецький вечір поета, Петро Осадчук зачитав текст вітання митцеві від Президента України Віктора Ющенка, а потім сказав:  

   – До свого високоліття Олекса Якович прийшов з великим набутком. Він автор понад сорока поетичних книг, десяти збірок творів для дітей, не однієї збірки сатири і гумору. Окремими книгами виходили його пісні, етюди, нариси, спогади… Почав письменник друкувати свої твори ще в 1938 році, тобто майже 70 літ тому. А які промовисті назви у цих книг! «До рідної землі», «Джерела», «Шевченко йде по світу», «Материне сонце», «Сповідь», «Слово до друзів», «В пам’яті моїй», «Україно, серце моє», «Прозріння», «Зоря Миколи Хвильового»… Краса людської душі і рідного краю – то і є краса багатожанрової, заснованої на кращих традиціях української літератури творчості Олекси Ющенка, універсальної творчості, що завжди була з народом і служила українському народові, незалежно від ідеологічних віянь і тоталітарного режиму «на нашій – не своїй землі».   

      Майже півстоліття тому О.Ющенко видав книгу вибраних творів з передмовою М.Т.Рильського. Живий класик високо оцінив творчість ще молодого поета, а завершив свою передмову так: «В дні війни написав Олекса невелику, повиту цілком зрозумілим сумом «Пісню полонянки», що починається такими словами: 

Ховається сонце, згасає проміння,

Чорніє ясний небокрай…

На душу, на серце звалилось каміння,

Прощай, Україно, прощай. 

   Цей вірш був переданий радіостанцією ім.. Шевченка в Саратові на окуповану територію України. Незабаром його було записано як пісню з народною мелодією в двох варіантах – у Чернігівській області і над далеким Одером, де виконували її радянські воїни.   

      Коли поет знаходить собі такого композитора, як народ, то він може з цілковитим правом вважати себе щасливим».       

      І це справді так. Поет справді може вважати себе щасливим. Адже вітали прихід О.Ющенка в літературу, окрім М.Рильського, П.Тичина і А.Малишко, рекомендацію до Спілки письменників давав йому в далекому 1944 році В.Сосюра, а свої прекрасні пісні, які співав весь народ, Олекса Якович писав з такими відомими композиторами як П.Майборода, Л.Ревуцький, А.Кос-Анатольський, Р.Савицький…       

   Певно, є щось символічне в тому, що на порозі свого високоліття Олекса Якович видав нову поетичну книжку «А в душі – весна», тоді як на початку його творчого шляху у нього була збірка «Моя весна». Отже, весна поезії в житті О.Ющенка триває, і в ній торжествує український дух – той, «що тіло рве до бою», як писав І.Франко.    

     Творчість Олекси Ющенка високо поцінована і в нас, і за межами рідної землі. Він – заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури Білорусі, лауреат літературних премій імені Павла Тичини, Миколи Хвильового, Олександра Олеся, Михайла Коцюбинського… А ще він має найціннішу для митця нагороду – всенародне визнання.

     Про це і про багато чого іншого говорили на вечорі народний артист України Анатолій Мокренко, заслужений працівник культури Василь Неволов, заслужений артист України Борис Лобода, заслужений діяч мистецтв Василь Довжик, секретар Ради НСПУ Анна Багряна, письменники Дмитро Міщенко, Микола Сом, Володимир Мордань, Григорій Гайовий, Антонія Цвіт, Микола Гриценко, кобзарі Ярослав Чорногуз, Микола Мошик, Степан Щербак, заступник голови Недригайлівської райдержадміністрації Геннадій Антоненко, голова райради Микола Стрижко, односельці письменника Ірина Весько, Паша Іванченко, Микола Порохненко, інші земляки, які приїхали з Сумщини пошанувати ювіляра.

     У цей справді святковий вечір зі сцени Національної філармонії звучали пісні на слова Олекси Ющенка і народні пісні, лунали рядки його глибоко ліричних і пристрасних поезій у виконанні акторів. І як уже багато років, одягнений у рідну українську вишиванку, чарував присутніх читанням власних творів сам Олекса Якович – сивий і мудрий, щирий і добрий, невтомний і молодий! 

 Валерій ГЕРАСИМЧУК.

ПРЕЗИДЕНТУ ГРУЗИИ                                      Михаилу СААКАШВИЛИ

ПРАВИТЕЛЬСТВУ ГРУЗИИ 

     Мы, участники Международного писательского форума «Слово без границ», представители пятнадцати литератур Европы и Азии, выражаем свою озабоченность в связи с ситуацией, сложившейся в отношении Союза писателей Грузии. 

     Мы считаем противоестественным явлением, когда власти страны, декларирующие на весь мир свою приверженность демократическим ценностям, грубо нарушают права общественной организации, объединяющей в своих рядах цвет национальной литературы. 

    Насильственный захват силовиками 21 августа 2007 года здания Союза писателей в Тбилиси может негативно сказаться на репутации Грузии, как демократического государства. 

     Мы убеждены, что подобные действия играют на руку тем силам в Грузии и за ее пределами, которые не заинтересованы в поступательном демократическом развитии страны. 

      Мы призываем власти Грузии вернуть здание по улице    Мачабели, 13 в городе Тбилиси его законному владельцу — Союзу писателей Грузии. Такое решение будет с удовлетворением воспринято международной писательской общественностью. 

          г. Киев12 октября 2007 г.                                

При НСПУ працюють творчі комісії.

Будинок письменників організовує та проводить літературні зустрічі та вечори, презентації книг, конференції, виставки та включає в себе різноманітні клуби.

Комісія по міжнародних літературних зв\'язках підтримує прямі зв\'язки зі світовими літературними та культурними організаціями та установами, проводить зустрічі з іноземними письменниками, конференції; сприяє діяльності перекладачів та виданню книжок іноземних авторів.

Видавнича комісія робить експертну оцінку художньої цінності рукописів та співпрацює з фондами і спонсорами, які здатні підтримати видання книг відомих авторів на Україні.

Комісія по роботі з творчою молоддю допомагає порадами молодим авторам, сприяє виданню їхніх праць, проводить творчі семінари молодих письменників, конкурси.

Бібліотека має великий книжковий фонд (понад 100 000 томів). Бібліотека виконує інформаційну та бібліографічну роботу, організує книжкові виставки на честь визначних літературних подій та ювілейних дат.

Літературний фонд надає фінансову підтримку та дає гранти членам НСПУ. Його діяльність спрямована на створення кращих умов для творчої роботи письменників, для їх оздоровлення та відпочинку. Літературний фонд утримує клініку та будинки відпочинку для письменників в Ірпіні (біля Києва), Одесі, Ялті та Коктебелі.

Національна Спілка письменників України також має власне видавництво («Український письменник») та журнали («Вітчизна», «Всесвіт», «Дзвін», «Донбасс» та інші), а також газету («Літературна Україна»). Створюються також нові видавництва («Гранослов»), нові періодичні літературні видання, зокрема в різних областях України.