Свято Незалежності

Дата публікації: 1193134005

       Фло догравав свій останній день. Вмирала жовта квітка на пропахлих ліками подушках. Кровоточили глибокі рани на стінах тісної кімнатчини. Наскільки тісної, що третьому між ними було б важко дихати - Фло і жовта квітка. Третій зайвий.      Якщо довго дивитися на власну долоню, долоня починає існувати окремо від тебе. Так само і біль - коли довго терпиш його - перестає бути в тобі. І тоді стає байдуже, чи справді болить чи просто здається, що болить. Він звик до цього. Леся - теж. Тому й навідувалася до свого діда вкрай рідко і дуже ненадовго. Йому все одно. А їй - ні. Вона молода і хоче думати про власне щастя. До чого ж тут дід, який за все своє життя навіть не спромігся виконати бодай одну свою обіцянку - "зробити рибкою", тобто навчити її плавати? А казав, встигне до смерті... Не встигне. Леся не хотіла ходити до Фло. Але приходила щосуботи - принести і покласти на його подушку свіжу жовту квітку, прибравши стару, прив\'ялу. Кажуть, жовтий колір - колір розлуки. Так треба - завжди готувати себе до розлуки з тим, кого любиш чи... кого ненавидиш. Так треба - жовта квітка. Вона не казала на нього "дідусь", казала, як усі - "Фло", потай тримаючи на серці важку дитячу образу - за ту ж "рибку", якої так і не вийшло. А було ж найбільшою і найсильнішою мрією усього її життя - навчитися плавати. І Фло обіцяв... А ще обіцяв художню академію, персональні виставки по всьому світу і багато чого такого, на що може бути спокушена талановита, молода і не позбавлена амбіцій особа. А ще... Обманув. Не виконав. Не хотів виконувати. Заздрив онучці. У неї є майбутнє, у нього ж - ані майбутнього, ані минулого... ФЛО - просто ініціали, перші літери... Він навіть не мав імені. І нікого не цікавило, що ховається за тими літерами. Так собі - ФЛО - ніби щось жалюгідне, безлике, середнього роду. Просто Фло. Нікому тепер непотрібний скульптор, який колись мав талант, славу, гроші, сім\'ю - усе, про що мріють смертні... Але бронзові ідоли, в котрих він свого часу вкладав частку себе самого, не виправдали ані його хисту, ані сил, ані мрій про вічність. Ідоли виявилися так само смертними як і той, хто повірив у них і виліпив, як Бог Адама - аби потім покарати і знищити, але, на відміну від Бога, знищивши разом і себе... Старий Фло плакав за життям - міг прожити його і не прожив.        У місті стояла спека. Хотілося вирватися з неї якомога швидше і без вагань. Леся стрибнула в Модестове авто і, цілуючи чоловіка, котрого вважала своїм коханим, подумала про те, що світ, напевно, складається не з молекул і атомів, а лише з розпеченого асфальту, від якого нудить - до запаморочення. Її тіло - суцільний асфальт, як і тіло того, хто сидить поруч з нею. Мозок, серце, руки - усе асфальт. Лише очі - справжні. Подивилася на Модеста. - З днем незалежності! - Дякую, тебе також. Треба відсвяткувати належно.      Належно... Рік тому Леся зловила себе на думці, що починає боятися свят. Просто свята перестали приносити їй очікувану душевну радість. Казки повідходили у дитинство, і кожне свято ставало випробуванням. Нічого нового. Нічого такого, чому б можна було здивуватися. А так хотілося - весь час вірити в диво.      -  Мені знову снилася твоя мама, Мод. Ніби ми сиділи з тобою у моїй кімнаті, а вона потелефонувала на твій мобільний, аби запитати, як ти живеш. Чи ніхто не ображає її сина в тому світі, в якому вона його залишила. Ти, коли говорив з нею, був такий радісний, як дитина... я тебе таким ніколи не бачила. Потім ти передав телефон мені. Твоя мама, чуєш, Мод, побажала нам щастя. І просила передати тобі, аби ти не переживав - там, де вона зараз, їй дуже затишно і тепло. А потім сказала, що надіслала нам з тобою - чомусь на мій емейл - маленький подарунок зі свого світу. Ми одразу перевірили пошту. Мод, знаєш, що там було, у віртуальному листі твоєї мами? Відео з раю. Аби ми на власні очі переконалися, що їй добре там, куди вона пішла від тебе. Ти не можеш собі уявити, що ми бачили в моєму сні, на тому відео! Справді - неземна краса! Але словами тих кадрів не опишеш. Лише дивитися і відчувати.  -  Цікавий сон, - Модест повернувся до неї обличчям на мить, щоб сказати усього два слова, проте Леся встигла за цю мить побачити, як тримтять дві блискучі сльозинки в кутиках його очей. «Лише очі - справжні» - знову подумала. Бо ж усе - асфальт.  -  Цікавий, - погодилася, - після такого сну можна не боятися смерті...  -  У двадцять чотири про смерть взагалі можна не думати.      Тепер Модест напружено дивився на дорогу. Не хотів, аби Леся спостерігала за маршрутом отих двох сльозинок, які не зміг від неї приховати - не її справа, куди вони покотяться і де зупиняться. Лесин сон зачепив його за живе. Боляче зачепив. Аж Лесі стало ніяково. Кохала Модеста. Розумний, чуйний, ніжний, симпатичний... і все таке інше, що подобається дівчатам. Не знала, щоправда, як довго протриває оте кохання. Нічого вічного не буває. Вона згадала про Фло. Сьогодні - субота. Як би їй не хотілося, але треба навістити діда. Хоча б тому, що він - теж невічний, а Леся - єдина і пряма його спадкоємиця. Успадковувати, окрім однокімнатної квартири у центрі міста, їй нема чого, але і це сьогодні - цілком втішна ціна за отакі щотижневі самокатування - осточортілими вкрай походами до старого. Колись вона зможе нарешті стати незалежною від батьків - жити окремо. Лаштувати своє життя так, як вважає за потрібне. Ані татко-вчитель, ані мама-лікар не контролюватимуть кожен її крок. Не казатимуть, що правильно, а що - ні. Хоча б заради цього варто ходити до Фло і приносити йому по суботах - жовту квітку. Терпіти на собі вовчий погляд і дивитися, як відкривається страшна чорна безодня під його ліжком. Дихати ліками і натяками на смерть. Хоча... дівчина боялася зізнатися собі іще ув одній божевільній правді: вона приходила до Фло - тому що їй подобалося дивитися, як він помирає. Її тішила дідова нікчемність і безпорадність. Вона несвідомо висмоктувала цією прихованою втіхою останні рештки його життєвих сил, відбирала останню енергію. А тому завжди йшла від нього... просвітлена. Леся ненавиділа Фло. Тихо ненавиділа - боячися власної ненависті.      Коли була маленькою, дід взяв її з собою на свято - відкриття пам\'ятника якомусь вождику. Був початок травня. От-от мали зацвісти каштани. Діда вітали високі і низенькі дядьки у блискучих черевиках і чорних костюмах. Тиснули йому руку і хвалили за те, що зміг зробити вождика таким, "як живий". А потім був великий бенкет. Один з тих дядьків відвів Лесю у кабінет з дорогими меблями. Посадив на м\'яке шкіряне крісло. Дав їй склянку шипучого лимонаду і кремове тістечко. А потім запитав, чи сподобався їй пам\'ятник, зроблений дідом. Леся відповіла тоді з усією дитячою щирістю: "Ні, не сподобався, він дуже страшний і схожий на чорта". І досі пам\'ятає лютий вираз обличчя того дядька в чорному костюмі. Він одразу ж покликав Фло, який тоді іще не був Фло, а був Леонідом Олексійовичем. Відвів його в інший куток кабінету і щось довго говорив. Потім кричав, махаючи руками. Дід став сумним і стурбованим. Ввечері того ж дня він боляче вдарив Лесю по світлому дитячому личку - аж з\'явилися червоні плями - і наказав ніколи більше в житті не говорити нікому, що вона думає про його пам\'ятники. Леся плакала і казала, що завжди буде говорити тільки правду, навіть, якщо її битимуть. Тоді Фло змушений був замінити "кнут" на "пряник" - домовитися з онучко�%

---

Версія для друку Коментарі

Публікація

Дата публікації: 1206610037

Автор

---

Версія для друку Коментарі

Публікація

Дата публікації: 1206610074

івпвіпвіпвіпвіп

---

Версія для друку Коментарі