Національна Спілка Письменників
# # # # # #
 Письменницький довідник  

ПОДІЯ:

1.10.2007   Мозаїка дорожніх зустрічей

Дерева, які називаються „ребека”... 

Василю Довжику...

 Нас час не квапить – кола по воді

Пливуть врочисто, чисто, незрадливо.

І світять верби змореній воді

Цим незрівнянним, неповторним дивом.

І плине час, крізь серце плине час.

І молоко із глечика на душу.

І дотик слова. Слово – яка наказ,

Яким пливти крізь безмір віку мушу.

І шемрання, і легіт, і печаль.

І павутина днів моїх мінливих.

І сніг летить – і як його нам жаль,

Бо холодно йому в космічних зливах.

До скронь тулюсь холодного дощу,

І міряю на сіль густу епоху.

Хто зронить кривду слову – не прощу,

Бо не простить цього мені епоха. 

 

            Був вечір. Холодний київський вечір. Такий – яких тисячі, чи сотні. Коли залишаєшся сам на сам із порожнечею – відстанню до поїзда. Коли всі заклопотані вселенськими ідеями і невідворотними справами. І тільки дві замерзлих синички на білій гілляці дивуються із мерехтіння першого снігу і відблиску сонячної печалі на діамантових галузках. І – раптом через мерехтіння снігу – чиєсь „добривечір” несподівано розколе снігову тишу.

Тримаюся за несподіване рученятко слова, як за галузку померхлого снігу. Щедра відкритість усмішки Василя Довжика – і розмова, розмова, розмова – в унісон вітрові чи мерехтінню вечірніх ліхтарів. Є отой прилисток для душі – де можна зігріти душу, де можна досхочу напитися чаю, де у тиші вечірніми сходами лунають кроки Валерія Герасимчука.

Осідають пахощі хвої і тонка ниточка розмови виблискує несподіваним мерехтінням. Якось би запам'ятати цю мить і цю розповідь Василя Довжика: про дерева біля приміщення Нашої Спілки на Баковій, 2; на яких покояться замерзлі синички, що їх садив світлої пам'яті Володимир П’янов; і про таємничі назви дерева „ребека”, які треба конче запам'ятати, бо ніде в Україні більше таких немає, лишень на подвір’ї Нашої Спілки; і про те, що Ніна Гнатюк не відповідає на погуки мобільного телефону; і про чийсь літературний вечір, який відбувся нещодавно...

Кутаюся ув оксамитове шемрання голосу Василя. Подумки вклоняюся пам'яті Володимира П’янова  бо бачу, як тужать своїм погойдуванням у такт вітру деревцята, що були благословенні на світ його долонями, як поскрипують тужавим гіллям – бо, може, це його душечка черкає їх своїми крильцятами.

Василь Довжик – це письменник, який поєднав рідкісний дар письменника та актора.  Артист у слові, духовний відчитувач акторського дійства. І оте глибинне, ще праруське, відчуття звуку живе у його мовленні тонкою мембраною.

 І несподівано зринають у пам'яті невідомі акорди кіно, у якому древній русич, підперезаний крайкою, у сорочці на випуск, п’є із глечика густе молоко, яке збігає по його бороді, пазусі пахучими горошинами. П’є так смачно, як я нинішню розмову у прихистку дивовижного вечора.

Дві синички скльовують крихти хлібця із наших долонь.  Либонь, десь хлібець є і смачніший, але ніхто не віддаватиме його із такою переповненою щедрістю. Їхні дзьобики покусують мої пальчики, паморозь опадає на волосся. Щось тримає нас біля цієї оселі із промовистою назвою  – „Наша Спілка”. Очевидно, це дерева із промовистими назвами „ребека”. І душі тих, які є для них оберегами.

Калейдоскоп оповідей, як хрущі на вишнях Шевченкових. Шемрають і туркочуть. Десь поруч Іван Перепеляк із великою здатністю відкрити людям апостольські вчення. А на якийсь час задумується, чи потрібне людям це вчення. І в найбільший момент сумніву: Василько скрушно хитає головою. Людство ще доросте до великих відкриттів – як доростають до грози травневі дерева.

...Закарпатський коньяк у бурштинових келішках і зойків вагонних коліс, і десь іздалеку скрип сільського воза і дядько із віжками: „Гаття! Ксобі!”

І треба кермувати поміж засніженими деревами, поміж синиччиним дзібонінням, поміж скрипом вагонних коліс, поміж деревця тами, які називаються так рідкісно „Ре бека”, поміж заметами пам’яті і вічності,  поміж вічною круговертю днів,  поміж прощальною усмішкою Володимира П’янова і печальним помахом його руки. І веслуєш поміж стукотом вагонних коліс, і незборимим бажанням зупинити мить, яка стрімко летить поміж пальцями ручаями весняних дзюркотливих струмків.  

І бажання відчуття розмови – сильніше від розмови. Бо отой сільський дядько із одною-єдиною порадою гвіздком закарбовується у пам'яті. Чи не з нього Ти, Васильку, витворив отой колорит лебединої зграї безсмертного Василя Земляка. Ти сам схожий на довгоногого журавля, що стовбичить біля мого вагона, накриваючи своїми крилами.

Мені вже не холодно у цьому перемерзлому місті. Пахне м’ятою і чебрецями, і духом сосни, мені услід кивають долонями дерева Володимира П’янова. А ще – Іван Перепеляк, від якого струменить енергійна впевненість і молодече геройство. Либонь, князь Ігор таки мандрував Харківщиною, як і Грицько Сковорода, аби вручити свої безсмертні жезли небу і зіркам.

Так давно чекає мене Слобожанщина помахом руки шкільної товари��ки Люби Лемешук. І її довірливе: „Напиши, коли приїдеш, я зустрічати вийду... Квартира відремонтована, тебе чекає...”

І чомусь зринають у пам'яті похоронні вінки: то вперше я бачу так багато людей і вінків, що пахнуть хвоєю, як на новоріччя. І мама тримає мою долоньку, і я не розумію, чому це Люба плаче над ящиком, замаяним квітами. І дзвенить голос моєї мами: „Аби пам’ятала, як батька Любиного ховали...” Я ще не знаю, що ховати можна не лише половину смоктальної цукерки – „на потім”; кусочок білого хлібця для киці і шматочок кольорової тканини для саморобної Любиної ляльки...

Слово ”ховати”  тепер віє для мене холодом.

І Люба сьогодні так далеко від мене, так відсторонено. А я тулюся до маминої долоні переляканим горобеням. А тепер ні до кого тулитися. Хіба що до цієї розмови і до стукоту вагонних коліс, і до синиччиного жебоніння, і...

        Іди за мною, – Іван Миколайчик виринає несподівано із непам’яті, пам’яті, як виринають зимові дерева в холодному надвечір’ї. Так кликав він за собою Василя Довжика – і той поклик вирізьблюється у тиші зимового вечора окрайцем зоряного сяйва.

        Що він вкладав у свої слова...– задумано говорить Василько і по лелечому вдивляється у сувої своєї пам’яті.

        Івана я зустрів на сходинках метро. У довгому шкіряному плащі... Він кликав мене із собою: „Іди за мною...”

Чи важко іти Миколайчуковими слідами? Запитайте у дерев із дивними назвами „ребека”; у втомленої синички, що вдячно лоскоче мої пальчики своїм дзьобиком, у Василевого голосу, який так багато знає про наш час і нашу літературу; а ще більше – відчуває.

Марія Якубовська

<

Коментарі:
Додати коментар
Ваше ім'я:
Ваш e-mail:
Введіть текст коментаря:
Текст на зображенні:
#
09.03.2008 Постанова Про присудження Національної премії України  імені Тараса Шевченка 2008 р.  ... 06.02.2008 Сумне і радісне – поруч... Володимир Захожий  Цими днями відзначає свій ювілей член Національної спілки п... 01.01.2008 В ім`я майбутнього В ім'я майбутнього                6-8 грудн�... 12.12.2007 Приємні вісті з Македонії ... 13.11.2007 Листопад 2007 6 вівторок 8четвер «Молодий вівторок». «Дитячі книжки» чи «книжки для дітей»? Веде ... 13.11.2007 "Калиновий гай" ровесника незалежностi З ініціативи Президента Віктора Ющенка 2007 рік в Україні оголошено Роком вшанува�... 13.11.2007 Оце так наглядачi Кабмін гідно відзначив 90-ту річницю петроградського перевороту, прийнявши поста... 23.10.2007 Хто реалізує заклик не ходити по газонах людської душі?   Критика   Хто реалізує заклик не ходити по газонах людської душі? ... 15.10.2007 AGREEMENT        AGREEMENT on establishment of the International Association of Writers' Unions " WORD ... 15.10.2007 Угода про утворення Міжнародної асоціації письменницьких спілок "Слово без кордонів"                          &... 10.10.2007 Звернення учасників Міжнародного письменницького форуму "Слово без кордонів" до Президента Грузії Михайла Саакашвілі                         П�... 1.10.2007 "А в душі - весна" "А в душі - весна" Нотатки з ювілейного вечора Олекси Ющенка  &... 1.10.2007 Мозаїка дорожніх зустрічей Дерева, які називаються „ребека”...  Василю Довжику...  Нас час не ... 1.10.2007 Анонс на жовтень 2007 року Будинок письменників України       ... 7.7.2007 Дні пам  (До 70 річчя від дня смерті поета)            Богдану-І... 7.7.2007 Відійшов у вічність Євген Попович           Відійшов у вічність Євген Попович. Зазнала  вели... 7.7.2007 Указ Президента України про відзначення державним 1.     Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня – Переб�... 7.7.2007 30 000 гривень за кращий твір року Положенняпро літературну премію Національної спілки письменників України та фо... 7.7.2007 Про ситуацію довкола видавництва "Український письменник"       З моменту призначення А.Савчука директором видавництва “Укр�... 11.11.2007 … і Гранословіє пошли При НСПУ працюють творчі комісії. Будинок письменників організовує та проводи...
Книжковий супермаркет Nedstat Basic - Free web site statistics # TNT-43 Banner Valid XHTML 1.0 Strict