Державний орган з мовної політики, про необхідність якого в різних колах говорять вже багато років, незабаром може з’явитися. З відповідним листом до уряду 15 січнязвернувся Віктор Ющенко. Ця ініціатива президента поки що, як не дивно, не спричинила обговорення ні в ЗМІ, ні навіть в зацікавлених колах. Немає поки і офіційної відповіді від самого уряду. А перспектива появи такого органу Вперше за багато років виглядає досить реальною.
Немає сумнівів, що в разі, якщо це все-таки станеться, чергова хвиля “мовного збурення” таки підніметься. Водночас є побоювання, що це станеться пост-фактум: державна структура вже функціонуватиме: “цілі визначені, задачі поставлені”, сигнал до роботи даний. Тож громадськість зможе долучитися до дискусії лише у вже, на жаль, усталеному у нас для кожного “мовного питання” форматі – або критикуючи (“все не так роблять“) або підтримуючи (“нарешті почали робити хоч щось“).
Поки ж цього не сталося, є надія на дискусію зовсім іншого плану. В ній мали б взяти участь ті, хто переймається долею українською мови і ті, хто твердить про порушення прав російськомовних; представники держави, громадських організацій та просто особи, чия діяльність в цій галузі вже принесла всім видимий позитивний результат.
Чи не основним учасником цієї дискусії мали б стати представники експертного середовища – передусім ті, хто фахово займається дослідженням мовної політики, а не “живе в телевізорі” і коментує будь-яке питання, а разом з ними – юристи, економісти, фахівці з державного управління та масових комунікацій.
Предметом цієї дискусії мала би стати державна мовна політика, її мета, цілі та принципи, її пріоритетність (порівняно з іншими питаннями) для держави та суспільства і, отже, обсяг ресурсів, які держава і суспільство готові виділити на розв’язання мовних проблем. Адже у світі мовні проблеми вже давно стали предметом ґрунтовних (справді наукових, а не емоційно-публіцистичних!) досліджень, а мовна політика – такою ж звичною складовою діяльності держави, як енергетична, зовнішня чи аграрна політика. Як і будь-яка інша галузь державної політики, регулювання мовної сфери супроводжується пошуком головних проблем, що у ній існують, і намаганням знайти якомога ефективніші шляхи до їх розв’язання.
Створення органу, що опікувався б мовними питаннями, дає шанс для появи і в Україні продуманої і ефективної державної політики. І ця ефективність буде тим більшою, чим більше відповідей щодо його подальшої діяльності ми отримаємо до того, як він почне діяти. Тож спробуємо поставити самі запитання і подумати над можливими відповідями. Створення кожного органу розпочинається, звісно ж, з його назви. На перший погляд назва – справа не першорядної ваги, але тільки на перший. Адже у назві державної структури має бути відображена її компетенція – зокрема, те, чим вона має і чим не має займатися.
Мовною політикою найчастіше опікується орган, що називається комісія, департамент чи міністерство мовної політики. Втім, названа так структура бере на себе відповідальність за всю сферу мовної політики і обов’язок здійснювати свою діяльність із загальносуспільного інтересу в мовній сфері. Тож сконцентрувавшись на, наприклад, підтримці однієї мови в багатомовній країні, департамент (чи комітет) мовної політики відразу ризикує зазнати критики або за бездіяльність в інших сферах, або і в упередженості.
Дуже часто в назві організації відображають головний пріоритет мовної політики – наприклад, збереження багатоманітності і рівноправності мов, або підтримка мов, слабших за інші – Європейське бюро менш поширених мов. Втім, практика створення органу для підтримки якоїсь однієї мови також дуже поширена. Так, в Уелсі діє Рада валійської мови, а в Квебеку – Офіс французької мови.
В нашому випадку вибір буде робитися між, умовно кажучи, департаментом мовної політики і комітетом з підтримки української мови. У першому випадку від новоствореного органу вимагатимуть як підтримки української мови, так і всіх інших мов, зокрема, вимираючих (караїмська, ідіш), а також стежити за дотриманням мовних прав всіх громадян. Другий варіант дозволить сконцентрувати ресурси на справді найактуальнішому напрямі, проте викличе зливу закидів – передусім з боку так званих захисників російської мови.
Друге питання – правовий статус такого органу. Він може бути прописаний в Конституції чи спеціальним законом, а може бути створений за рішенням уряду чи окремого міністерства. Так, Консорціум мовної нормалізації Каталонії створений рішенням уряду цієї іспанської провінції.
Очевидно, що в українських реаліях закріплення на законодавчому рівні означатиме чіткішу компетенцію та більшу незалежність і життєздатність структури , адже для її ліквідації чи докорінної трансформації в разі зміни влади недостатньо буде розпорядження міністра чи постанови Кабміну. Проте цей шлях триваліший, якщо не сказати нереальний – згадаймо бодай десятки проектів нового закону про мови, жоден з яких так і не став законом. Напевно, реальніше створення за рішенням Кабінету міністрів чи окремого міністра – тоді він функціонуватиме як підрозділ відповідного міністерства. В такому випадку вироблення і здійснення мовної політики як програми з стратегічними цілями та системною діяльністю супроводжуватиметься значними ризиками.
Порядок формування нового урядового органу – третє важливе питання. До його складу, вочевидь, призначатимуть, а не обиратимуть. Проте механізм призначення може бути різним – рішенням однієї особи (якогось міністра), однієї гілки влади (Кабінету міністрів), чи різних гілок – за прикладом Національної ради з телебачення і радіомовлення чи Конституційного Суду.
Порядок призначення закладатиме не лише стабільність, зваженість та внутрішню однорідність органу, а й присутність чи неприсутність в його складі альтернативних і незалежних точок зору.
Внутрішня структура, обрання керівництва та механізм ухвалення рішень – наступні питання. Адже орган може функціонувати за принципом ради і приймати рішення колективно – зокрема, обирати керівника, або бути комітетом, рішення якого визна��атимея саме його керівник.
У першому випадку рішення будуть максимально зважені і продумані, але неминучі внутрішні суперечки та нескінченні обговорення. У другому – робота значно злагодженіша, продуктивніша і оперативніша, однак існує ризик непродуманих кроків і закидів в суб’єктивності.
Досі ми говорили про робочі питання внутрішньої роботи самого органу. Перейдемо тепер безпосередньо до його можливого впливу на мовну ситуацію. Чи не найважливіше питання – мандат, з яким діятиме новий (гіпотетичний поки що) “мовний орган“. Чи буде він суто дорадчим і напрацьовуватиме рекомендації для виконавчої влади чи, може, і законодавчої теж? Чи він буде повноцінним органом виконавчої влади з відповідними повноваженнями і якщо так, то у яких сферах і в чому саме полягатимуть ці повноваження? А, може, він буде наділений також контрольними функціями – якщо так, то якими саме?
Може, стежитиме за чистотою мови (як пропонувалося в одному з проектів концепції державної мовної політики) чи відсотковою присутністю мов у різних сферах? Чи лише відстежуватиме зміни в мовній ситуації, не втручаючись в неї?
Досвід інших країн також не дає універсального рецепту. Так, у Квебеку з контролем пішли, мабуть, найдалі – мовна структура цієї канадської провінції може оштрафувати власника англомовного сайту, який не має франкомовної версії. У вже згадуваній Каталонії акцент роблять на впровадженні конкретних проектів, мета яких – збільшити вживання каталонської в суспільстві. А деякі інші держави взагалі уникають прямого втручання у мовну сферу, натомість надають ґранти громадським організаціям, які виконують поставлені державою пріоритети разом з нею чи навіть “замість” неї.
Підходимо до найважливішого – пріоритетів. Питання дуже непросте, навіть якщо визначена компетенція і мандат нового “мовного органу“. Припустимо, головною метою обрана “підтримка української мови”. Але на чому треба зосередитися: добиватися зростання україномовності загалом чи прагнути, щоб українською мовою максимально володіли і користувалися перспективні групи –діти і молодь?
Що важливіше – щоб українська була якомога більше поширеною по всій країні, чи сконцентрувати ресурси на найпроблемніших областях? А, може, навпаки, для збереження української потрібно зберегти ті україномовні середовища, що вже існують – наприклад, в містах Західної України?
І при вимірюванні “україномовності” що взагалі брати за головний індикатор і чого домагатися: щоб українською володіли (писали? читали? розмовляли?), чи щоб нею користувалися?
Всі питання, що розглядалися вище – лише попередня стадія. Після неї має початися реальна діяльність. Тобто не просте “функціонування” з паперотворчістю, нарадами і освоєнням бюджетних коштів, а конкретні заходи, що мають на меті досягти поставлених цілей. Ці заходи, як вже йшлося вище, можуть бути найрізноманітнішими, і мають бути диференційовані як за областями, так і за віковими та соціальними групами, а також різними сферами.
Почати можна було з того, що державі зробити найлегше – змусити (чи створити умови – кому що до вподоби) вивчити державну мову державних службовців. А ще – поліпшити умови викладання української по всій країні, а особливо на Сході і в Криму, закупити для місцевих бібліотек хоча б трохи сучасних і цікавих україномовних книжок. На таке навіть у назлостивіших українофоібів не знайдеться аргументів для критики.
Втім, засоби і конкретні заходи, звісно ж, залежатимуть від виділених державою ресурсів. Проте у держави, є й інші ресурси, окрім грошей. Адже сумнозвісний адміністративний ресурс може проявлятися не лише в примусі і тиску, а й в сприянні та підтримці – наприклад, відкриття сучасної україномовної книгарні в центрі Донецька, або україномовного радіо в Херсоні.
Дивлячись об’єктивно, перед тими, хто візьме на себе тягар вироблення і впровадження мовної політики, розгорнеться неозоре поле, адже мовної політики в державі досі не було – лише траплялися якісь поодинокі заходи та ініціативи, що так чи інакше зачіпали мовну сферу. Але в цьому полі треба виставити чіткі орієнтири, тобто за кожним пріоритетним напрямом мають бути конкретні індикатори. Саме вони дозволять постійно оцінювати, чи виконуються поставлені завдання, і чи найкращі обрано засоби – як самим виконавцям, так і усім зацікавленим. Бо інакше у перших неодмінно виникне природне людське бажання займатися всім, ні за що конкретно не відповідаючи.
Розумію, що останні рядки в застосуванні до нашого державного апарату можуть викликати скептичну посмішку. Втім, може й у нас не все так погано, як ми вважаємо? От, наприклад, Юлія Тимошенко заявила, що визначення пріоритетів, встановлення чітких показників успішності і постійний моніторинг ефективності – це не мрії, а будні наших міністерств. Чи так це насправді – поки можуть сказати лише самі урядовці, але факт, що принаймні уявлення про планомірну і орієнтовану на результат роботу вже присутні. Тож шанси на їхнє впровадження в мовній політиці все-таки є.
“Мовне питання” для України – така собі запущена хвороба: лікувати довго і нудно, але й забути про неї теж не виходить.
Лист Президента – перший обнадійливий сигнал: існування проблем в мовній сфері і необхідність її регулювання нарешті визнане. Але чи розуміє влада, що випадок складний, і впоратися тут не зможе жоден, навіть найталановитіший лікар, що потрібен консиліум?
І друге: що мовні проблеми – це проблеми не самої держави, а проблеми суспільства? А відтак дискусія щодо мовної політики і відповідального за неї державного органу – це не лише шквал критики, а й нові сенси та ідеї?
Так, дискусія виникне в будь-якому разі – хай навіть після цієї статті. Але чи буде в цій дискусії конструктив і намагання шукати відповіді замість марного переконування опонента в його неправоті – залежить не лише від держави, а й від кожного з нас.